«Мамо, забери мене!».  Історії двох дівчат-підлітків з Херсонщини, яких матері змогли повернути з росії після незаконного вивезення

Депортація окупантами українських дітей до росії має дуже різні форми. Це й організоване вивезення дітей-сиріт, яких там швиденько «прилаштовують» у нові «сім’ї», і поїздки під приводом оздоровлення чи відпочинку, і виїзд через залякування українськими військовими, які «прийдуть і будуть всіх розстрілювати», і мотивація елементарним пошуком безпеки.

Спільним же у більшості випадків є те, що повернути «врятованих» росією дітей більше ніж важко. Адже для початку з ними треба як мінімум вийти на зв'язок та зрозуміти, де саме вони перебувають. Треба написати заяву в українську поліцію – а поки батьки й самі в окупації, зробити це вкрай складно. Треба знайти тих, хто допоможе організувати поїздку за дитиною… На все це потрібні зусилля і час, який вимірюється навіть не тижнями, а місяцями. А тим часом росіяни дуже швидко роблять українським дітям «документи» відповідно до власного законодавства, дуже швидко, в прямому сенсі – професійно, обробляють дитячу психіку, налаштовують дітей проти власних батьків і роблять все для того, щоб унеможливити їхнє повернення.

У цих двох історіях повернення в Україну дівчат з Херсонщини спільним є також те, що обидві дівчини є досить дорослими (на момент вивезення їм було 14 та 15 років), обох виховували рідні батьки у звичайних сім’ях, тобто в жодному випадку мова не йшла про позбавлення батьківської опіки, проживання в притулку тощо. Обидві поїхали до Росії з доброї волі – бо їх переконали це зробити люди, яких дівчата вважали близькими. Обидві зробили це потайки від рідних матерів. І обох забирали в Україну саме матері – вже на щире прохання самих дівчат, за допомогою організації Save Ukraine.

«Мандрувала» з рідною бабусею

Алєся Савінська, 35-річна переселенка з Херсону, забрала у квітні 2023 року з Краснодарського краю РФ не лише власну дочку, а й ще одну дівчинку – за дорученням дідуся-опікуна. Жінка мала повернути в Україну і ще одну викрадену юну мешканку Херсона, позбавлену батьківського піклування – для цього мала довіреність від виконкому Херсонської міськради.

«Проте цю дівчинку мені не те що не вдалось забрати, а не вдалось навіть знайти, – розповідає жінка. – Її встигли віддати в якусь родину і приховали всю інформацію про це».

Уточнює, що цій дівчині було 16 років.

Що ж стосується повернення власної дитини – щоб воно стало можливим, Алєся пройшла справжній квест, який тривав понад 6 місяців.

На момент окупації Херсону, Софії - старшій доньці Алєсі, було 14 років, молодшій Мирославі - 6. Софія навчалась у школі в іншому районі міста, досить далеко від району, де останнім часом проживали батьки (не хотіла міняти навчальний заклад), тому в будні жила у бабусі, яка мешкала поруч зі школою, а на вихідні приїжджала до батьків.

Коли окупанти перевели школу «на російські стандарти», Софія виявила бажання продовжити навчатися саме в цій школі «вживу» – хоч і за «російськими стандартами».

«Попри те, що я була категорично проти, – каже матір. – Молодша, Мирослава навчалась онлайн в українській школі».

Але наполягти не вдалось – дівчина була вже в тому віці, що переконати її чи, тим більше, примусити було неможливо. До того ж, вона щиро любила – та й любить – бабусю й у багатьох аспектах прислухалась до її думки.

Щоправда, навчання було номінальним – діти значно більше часу проводили вдома, ніж у школі. Але це було приводом для Софії залишатись у бабусі (а для бабусі – залишили онуку в себе).

У життя Алєсі тим часом окупація вносила й інші корективи. Українського мобільного зв’язку практично не було, інтернет окупанти також намагались переводити «на російські стандарти», зв'язок із Софією та із свекрухою був практично відсутній. Жінка працювала продавчинею в магазині непродовольчих товарів, продовжувала їздити на роботу в інший район міста, з транспортом були серйозні проблеми, з товарами в магазині так само… Чоловік лишався вдома з молодшою дочкою.

Ще у вересні Софія додзвонилась мамі й сказала, що хоче поїхати в табір на територію Росії.

«Я категорично заборонила», – каже Алєся.

Словесна категорична заборона – в окупованому місті, на великій відстані, при майже відсутньому зв’язку – не спрацювала. 14 жовтня жінці зателефонувала знайома й сказала, що Софія їде в табір – вона бачила дівчину вже на лівому березі.

Через певний час Софія знов вийшла на зв'язок – це було можливим час від часу через Телеграм. Сказала мамі, що перебуває разом із бабусею в селі Ромашкове Білозерського району в бабусиної подруги. Чи це було правдою?

«Таке село правда існує, і я навіть припускаюсь думки, що в моєї свекрухи існує там якась подруга, – каже мати Софії. – Але я дуже сумніваюсь, що вони там були».

Вона каже це без жодної злості чи агресії по відношенню до свекрухи. Хоча перше, що Алєся зробила після звільнення Херсону українськими військовими – пішла в поліцію й написала заяву на свекруху про викрадення дитини.

Чим керувалась 70-річна бабуся, яка вивезла онуку в Росію, нашвидкуруч сама отримала там російський паспорт і згодом оформила «опікунство» над дівчиною? Алєся навіть не хоче аналізувати її мотиви.

«Я бачила її останній раз, коли забирала доньку, і більше нічого не хочу про неї знати, – каже знов без злості. – Напевно, з головою щось у людини зробилось».

Повернемось до пошуку й повернення Софії. Після деокупації міста й оформлення заяви про викрадення дитини, родина Алєсі виїхала в Одеську область, де мешкає й зараз. Дитина була в розшуку, її пошуком займались поліція та прокуратура.

Софія час від часу виходила на зв'язок і одного разу все-таки зізналась мамі, що перебуває в таборі.

«Казала, що їй там добре і що повертатись вона не хоче, – згадує мати. – Але в один із нечастих додзвонів, 20 грудня, попросила «Забери мене»!

Тим часом знайомі порадили Савінській звернутись в організацію Save Ukraine, дали посилання на сайт. Алєся залишила там свій запит, згодом на неї вийшли представники Save Ukraine і допомогли з організацією поїздки. Підготовка потрібних документів (у тому числі на повернення двох інших згаданих вище дівчат з Херсону), власне поїздка – спочатку до Києва, потім в РФ – усе це тривало тижні.

Зрештою мати забрала свою дитину в пансіонаті в Туапсінському районі Краснодарського краю, де та жила з бабусею. І привезла додому 25 квітня.

Хоч Софія й сама усвідомила необхідність повернутись у свою країну й до своєї матері, вона все таки й досі не сказала про бабусю жодного поганого слова – вона залишилась для дівчинки близькою людиною.

«Софія і зараз намагається її виправдовувати», – каже Алєся. Знов без злості й взагалі без будь-яких емоцій.

Тікала від «українських солдатів, які будуть розстрілювати»

Родина 52-річної Світлани Попової прожила в окупації в рідному селі Нові Каїри Бериславського району на Херсонщині 9 місяців. Після звільнення села українські військові вивезли родину в Кривий Ріг.

«Тут ми проживаємо і зараз і додому повертатись не плануємо», – каже жінка.

Світлана – мати восьми дітей. Старші живуть окремо, молодших жінка виховувала сама – з чоловіком розлучилась, батьки та свекри давно померли.

На момент звільнення села і виїзду До Кривого Рогу, одна з доньок Світлани – 16-річна Аліна – вже кілька місяців перебувала в Мордовії в РФ. Причому мама не знала, де вона – півроку прожила без будь-якої інформації про дитину. Лише здогадувалась, з ким саме Аліна виїхала.

«Аліна дружила з сусідкою, яка має п’ятьох дітей», – розповідає Світлана.

Щодня бігала до неї, допомагала по господарству та з дітьми… І прислухалася до того, що каже подруга – старша за віком і ніби досвідченіша. А подруга казала, що в село повернуться українські військові «і будуть усіх розстрілювати». Для 16-річної дівчини в умовах окупації це звучало переконливіше, ніж те, що казала мама. Вона настільки повірила словам сусідки що, поки мати й брати спали, викрала вночі власне свідоцтво про народження.

«Після цього сусідку, її родичів і мою Аліну російські солдати вивезли спочатку до Нової Каховки, а потім у Мордовію. Що дитина саме в Мордовії, я дізналась аж через півроку після цього», – каже Світлана.

Після деокупації свого села Світлана, так само як і Алєся Савінська, написала заяву в поліцію.

На відміну від історії Софії, з Аліною був відсутній жодний зв'язок. Мати шукала її не лише через правоохоронні структури, а й через соцмережі, і зрештою саме там знайшла.

Як і Софія, дівчина, вийшовши на зв'язок з мамою, одразу почала просити забрати її додому. Точніше, спочатку розридалась, а потім вже почала просити…

Виявилось, що Аліна не знала, де її мати з братами й не могла з ними зв’язатись. До речі, її «старша подруга», дізнавшись, що дівчина почала спілкуватись з мамою, розбила її телефон. Весь цей період вона поводилась з нею як із своєю чи то власністю, чи то прислугою. Встигла оформити опіку – так само за російським законодавством.

Сестра Світлани, яка мешкає в Чехії, порадила їй звернутись в організацію Save Ukraine. І організація допомогла жінці поїхати за дочкою.

На момент приїзду мами Аліна жила в реабілітаційному центрі, куди «подруга» запроторила її «на правах опікунки» після того, як дізналась, що Аліна хоче повернутись в Україну. Щоправда, унеможливити повернення їй не вдалось.

Мотиви подруги – це окрема тема, і для Світлани аналіз цих мотивів просто зайвий – як для Алєсі Савінської аналіз мотивів її свекрухи.

«Було дуже тяжко, – каже Світлана про період окупації й розлуки з дитиною. – І фізично, і морально. Ну, нічого, ми все подолали і витримали, і я повернула Аліну додому, до сім'ї, до її двох братів, які зараз проживають з нами».

До речі, її велика сім’я не лише повернула Аліну, але стала ще більшою: якраз при підготовці цього матеріалу одна із старших доньок Світлани народила їй онука – в ніч на 4 червня. А друга має народити онучку у 20-х числах місяця.

«Так що – я щаслива мама і щаслива бабуся», – каже жінка.

 

 

 

Статті

Донецьк
23.11.2024
13:01

Навчались вокалу дистанційно. Історія дитячого театру народної пісні з Покровська

Завдяки тому, що ми навчились якісно працювати в онлайн ще з часів ковіду, мої учні зараз перемагають та отримують високі звання лауреатів міжнародних конкурсів.
Країна
22.11.2024
14:00

Українська металургія: вгору чи вниз?

При погіршенні ситуації на Донеччині через втрату джерел постачання коксівного вугілля виплавка сталі може скоротитися до 3-4 млн т. Мова про Покровськ.
Світ
21.11.2024
19:00

Політолог Костянтин Матвієнко: У РФ немає стратегічного запасу, щоб довго продовжувати війну. Вони викладають останні козирі

Ближче до ядерної війни ми не стали, це абсолютно однозначно. Я впевнений, що РФ не наважиться на ядерну ескалацію, що б ми не робили з далекобійними ракетами США та інших країн.
Всі статті